КАЗКА про силу музики
Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама біда в хаті.
Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла.
Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці.
— Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає.
Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини.
Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю:
Русинами на Буковині називали українців.
— А смерека б вас побила!
— Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною.
— А хто це мені радить не сердитися?
— Та я — одна зернина, яку не з’їли горобці.
— А де ти є?
— Та осьдечки — під лопухом сховалася.
Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину.
— Що мені з тебе? — каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні.
А зернина радить:
— Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу.
Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає:
— Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити!
Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув — нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, виросла дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки — із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:
— Добридень, тату!
Ще більше здивувався чоловік.
— Добридень,— відповів.— А хто мене називає татом?
— Це я, ваш син Петрик,— і з яблуні скочив красний хлопець.
— Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати,— все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться.
Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти.
— Що то за скрипка? — запитав батько.
— А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих — старіється зло.
Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми.
Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг.
— Що ті люди роблять? — спитав Петрик селян.
— Весілля справляють,— відповів один дід.— Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв.
Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею.
Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані.
Подпишись на наш канал в телеграм. Там мы даём ещё больше полезной информации для школьников!
