Текст про мою семью на укр. языке.
Мої перші дитячі спогади повязані з маминими усміхненими очима! Осьвона схиляється наді мною, пестить, розповідає веселу казку. Ось воназавязує мені чудовий бант, цілує і веде мене, щасливу в перший клас.Ось схвильовано стежить за лікарем, коли той оглядає мене після травмина дитячих змаганнях. А як весело блищать її очі і дзвенить голос, коли умене збираються мої друзі! І завжди поруч ніжна лагідність, турбота,непомітна повага до мого власного, особистого.Ці руки ... Про них можна писати нескінченно, використовуючинайніжніші слова: ласкаві, турботливі, прекрасні ... А ще - дужепрацьовиті і тому завжди стомлені, і все одно я дуже рідко бачу їх безділа. Непомітно в моїй уяві випливають сильні руки батька. Ось вони ви,підкидають мене до неба і, піймавши, міцно притискають до грудей. Ось ясиджу на батькових руках - і вже без остраху переходимо на місток черезневелику річку, яку ми щодня переходили, прямуючи в дитсадок. Це тількимама, знаючи, наскільки я боюся висоти, хвилювалася за мене через моюневпевненість. А батько сміливо садив мене на велосипед і стрімко мчавнавпрошки. Це він, допомагаючи подолати мій страх, навчив мене стрибати звишки в воду. Батько навчив мене не боятися будь-якої роботи і поважатичужу роботу. А ще він навчив мене дуже уважно ставитися до людей і доприроди, переконуючи мене, що вона потребує особливої турботи. Це убатька, напевно, від бабусі. Її давно вже немає, але її очі, руки, голоскожного дня зі мною. Іноді мені здавалося, що вона - якась чарівначаклунка: вона знала все і про все. Що співають пташки, про що шепочелистя, чому хвилюється вода в ставку,де домовик, навіть яку казку я хочу зараз від неї почути. Памятаю, яккупала вона мене щовечора в старому кориті, поливаючи якоюсь ароматноюводою, і промовляла: «Перейди, краса, з квітки на нашу панночку!» Такбабуся мене жартома називала, натякаючи на моє «міське» походження. Апотім вона загортає мене у велику, зшиту її руками, наволочку і починалатихо розповідати про «чудеса» - так бабуся називала життя тварин ірослин.Увечері, майже темно, приходив з роботи дідусь, неспішно мився і сідав до столу.У такі хвилини краще було його не чіпати: мовчазний і поважний, він їв іпро щось думав. А вже потім наступав мій час! Як цікаво розповідавдідусь про все, що з ним трапилося за день! Як смішно пародіювавзнайомих і незнайомих людей, навіть коней, біля яких працював!Коли мені буває важко або просто сумно, я завжди згадую свою сімю - івсе навколо яснішає. Я знаю: все, що вклали в мене батьки і діди, будезігрівати і буде підтримувати мене у подальшому житті. І я щаслива цим!Тільки родина - як вічне зерно. Пригадую дитячу гру, наївну і просту.Наздоганяючи один одного, ми намагались торкнутись рукою до втікача івесело сказати ти: «квач!» Але той, хто тікав, міг уникнути такого«звання», і покликавши: «Чик-Чик, у доміку!» Все! Вже після цього ніхтоне смів зачепити до гравця. Звичайно! Він же був захищений ріднимистінами будинку, своєю родиною, хоча і уявної, але могутньої іавторитетної. Що ми, тоді розуміли в цій грі? Яка життєва підсвідомафілософія рухала нашою дитячою поведінкою? Мені важко навіть пригадати,де ми, діти, чули про такий варіант гри. Напевно, ніде. Але, простопідказав генетичний інстинкт.Сімя. Оберіг від зради, спільнота рідних душ, біди, підступності тасамотності. А незмінними символами були і залишаться уздовж віків -дзвінкий колодязь з журавлем, кущ калини під вікном, яворова колиска вясеневому житлі.
Подпишись на наш канал в телеграм. Там мы даём ещё больше полезной информации для школьников!
